село Клювинці

З усіх жителів села Клювинці особливої поваги заслуговує отець Іван Проскурницький, який разом зі своєю сім¢єю проживав у нашому селі.Отець Іван разом із дружиною Софією (дівоче прізвище Ганкевич) виховали троє дітей: двох синів і дочку.

По-різному доля розпорядилася з його дітьми.

         Старший син Левко служив у польському війську, оскільки Західна Україна тоді була під Польщею. Служба проходила день за днем. Але одного ранку він заспівав пісню, гімн нашої держави "Ще не вмерла України...”, за що розплатився власним життям. Довго його мучили і били польські ляхи. Привезли Левка до рідних мертвим у труні, зверху якої було два скляних віконця і люди могли бачити його тіло. На похороні було дуже багато народу. Коли везли труну на підводі у сусіднє село Красне, попереду їхали люди по навколишніх селах і оповіщали, що везуть Проскурницького.

         Мати не змогла перенести великої втрати. Через дев¢ять днів померла і вона. Незабаром померла дочка Галя, якій виповнилося тільки 16 років.

         Отець Іван залишився із сином Степаном.Хлопець ще в дитинстві мріяв стати лікарем. Він навчався у Львові в аспірантурі, але не встиг закінчити,тому що почалась війна і йому прийшлося повернутися додому.

         Степан Проскурницький мав по навколишніх селах підпільні лікарні для повстанців, проводив курси медсестер, входив до УПА. У часи переслідувань він переховувався по селах, по хатах. У нашому селі мав сховок у церковнім куполі. Але про це від сексотiв дізналися енкаведисти. Вони обступили церкву, ходили навколо неї і стріляли. Ніхто не показувався. Тоді взяли кількох чоловіків із села, заставили йти вперед. Полізли на дзвіницю, там нікого не було, тільки речі для проживання: одяг, перина...

         Коли енкаведисти з сільськими чоловіками сиділи на низу і говорили, один із них побачив, що відкритий люк на дах і поліз подивитися. Степан застрелив його, після чого "червоні визволителi” знову почали стріляти. Ховаючись за спинами чоловіків, енкаведисти витіснили Степана на самий дах. Якщо він не здасться, грозили замінувати й підірвати церкву. Напевне, саме це зіграло основну роль у житті Степана.Щоб зберегти Храм Божий, він витягнув гострий кинджал і заподіяв собі смерть, мертве тіло злетіло вниз.

         Вночі повстанці, ризикуючи власним життям, викрали тіло i поховали Степана поряд із ріднею.Це було в 1947 році. На цьому не заспокоїлись вороги народу. Вони жорстоко били отця Проскурницького за сина, за слово правди, яке священик сіяв у душах парафіян. З тюрми отця Івана відіслали в табори, в Сибір.

         Разом із отцем Іваном постраждав дяк Григорій Мисак. Його посадили в тюрму,а жінку Марію з сином Павлом вивезли в Сибір.

          Нелегким виявилося перебування в засланні, та Господь Бог допоміг Івану Проскурницькому повернутися додому, а це було у 1955 році.Першу свою відправу він провів у селі Верхівці. Це було на Вербну неділю. Потім правив у нашій церкві. Отець Іван був глибоко віруючою людиною, ретельний у всьому, мудрий і добрий як священик і як людина. Таким його знали і любили. Він ніколи не вимагав від людей ніяких грошей. Яка була у кого змога – стільки й платили за свяченичі послуги. А хто був бідний, той взагалі грошей не давав, а казав: "Отче, я Вам дров нарубаю”.

         Остання відправа отця Проскурницького у нашій церкві була  14 жовтня 1957 року. Він схилився після водосвяття перед Царськими Вратами, і люди вже вивели його з церкви, запровадили додому. Доживав отець останні дні у старенькій хаті зі своєю сестрою, пролежавши до березня 1958 року, він помер.

         Вся родина була похована у селі Красному в родовому гробовці. Коли помер отець Іван Проскурницький, в останню дорогу провожало його ціле село. Люди виходили із своїх домівок, діти вибігли зі школи, викрикуючи:

-         Везуть отця Проскурницького!